Нагірняк Олександр Анатолійович народився 15 грудня 1974 році в м. Ямпіль Вінницької області. Там навчався в школі. В 13 років втратив батька. Почав працювати різноробочим. У 23 роки захворів та потрапив в лікарню де зустрів дівчину Марину, від погляду якої перехопило дух на все життя. Після одужання поїхав у село Пиковець до Марини та одружився.
Олександра полюбили за працьовиті руки, що не боялися жодної роботи, веселу вдачу та відкриту душу. Подружжя багато працювало – придбали будинок, доглядали велике господарство та виховували 3 –х чудових дітей. З часом діти почали створювати уже свої сім’ї. Батько давав настанови – щоб кохання було одне і на все життя.
Коли розпочалась війна, старший син - військовий за покликанням і присягою – став в стрій і деякий час служив в Козятині. Батьківське серце не створене для того, щоб відпускати дітей у війну і Олександр, знаючи, що має бути поруч з сином, 20 грудня 2022 року пішов добровольцем.
Після призову служив в 138 – му окремому стрілецькому батальйоні « Вінницькі янголи» , який формувався в Козятині. Фронт Олександра почався з Авдіївки, потім Лиманський напрямок.
Молодший син дивлячись на брата та батька пішов слідом. Біля мами залишилась лише донька.
З Донецького напрямку Олександра відправляють в Курськ. Там сталося те, що важко уявити й неможливо збагнути: родина зібралась в одному батальйоні. В різних підрозділах, на різних позиціях – але під одним прапором. Вони не могли щодня бачитись, не могли щоразу разом сісти за стіл, як колись у мирному домі. Але знання, що десь поруч – син, брат, батько – було величезною підтримкою. Це додавало сили триматися та давало віру, що родина - навіть у війні – залишається родиною.
Олександр декілька разів приходив у відпустку. Останню подорож в Карпати, дружина Марина не забуде ніколи, вона була особливою. Чоловік пообіцяв, що наступний раз поїдуть на море.
Потім був Куп’янський напрямок. Сто тридцять днів Олександр мужньо та героїчно тримав оборону на позиції під обстрілами, дронами, постійною напругою, без сну, відпочинку і тепла. Не було кому підмінити. Він не міг зателефонувати дружині і дітям, він міг лише триматися . Тримати позицію, тримати слово, тримати в серці любов до родини. Він знав заради чого стоїть. Заради дому, який колись обрав серцем, заради села, що прийняло його як рідного. Заради своєї землі. Саме там він загинув, але залишився непереможним.
Старший сержант Нагірняк Олександр Анатолійович, позивний «РІКІ» , брав участь у веденні оборонного бою на визначеній вогневій позиції, біля населеного пункту Радьківка Куп’янського району Харківської області 30 січня 2026 року орієнтовно о 18.40 під час переміщення засобів забезпечення з місця їх скиду з БпЛА був уражений невідомим вибуховим пристроєм, унаслідок чого отримав смертельні поранення несумісні з життям. Лише 10 лютого вдалося евакуювати тіло Героя з позиції.
Нагірняк Олександр Анатолійович нагороджений :
- нагрудним знаком « ВЧ 3044 Южноукраїнськ 35 років»;
- Медаллю Міністерства оборони України за мужність, героїзм та успішне виконання бойових завдань;
-відзнакою командира в/ч 4860 11 – ї окремої механізованої бригади;
-відзнака оперативного командування « ЗАХІД – СРІБНИЙ ХРЕСТ».
Воїна Нагірняка Олександра Анатолійовича поховано на цвинтарі села Пиковець, на «Алеї Слави».
Втрати таких неймовірних воїнів - ціна нашого з вами майбутнього. Найвища ціна.
У скорботі схиляємо голови, поділяючи біль непоправимої втрати разом з рідними та близькими.
Вічна слава і шана Героям. Слава Україні!
